|
350 9.Х.1985 г.
Сьляза чаканьня, зорка-зараніца, Апошняе надзеі не суроч! Я ўся цяпер прыліпла да бальніцы I, як дзяжурны ўрач, ня зводжу воч. Сыночак мой, бясцэнны мой, радзімы! Якія суткі ўжо ня сплю, ня ем, Але заводжу звонкі твой будзільнік. Ты слухаеш? Ён звоніць роўна ў сем. Шуміць асеньні вецер верасовы, Скупы праменьчык сэрца саграе. Я праціраю столік твой пісьмовы, Пераглядаю сшытачкі твае. Адно, калі праходжу міма школы, Дзе сэрца раніць ранішні званок, Шапчу адны, адны і тыя ж словы: «Ты будзеш жыць! Ты выжывеш, сынок!»
|
|
|